Світлі розмови можливі навіть попри війну
- Susan M. Carini
- 9 вер.
- Читати 3 хв
Щосереди зранку я отримую заряд оптимізму з, можливо, несподіваного джерела.Він приходить від українки, яка живе неподалік Києва. О 9:00 ранку за EST для мене і о 16:00 за київським часом для неї ми спілкуємося протягом години.
Формально це робочі зустрічі. Кілька місяців тому ми обидві приєдналися до ENGin саме для цього: спілкуватися. Некомерційна організація, що поєднує українців, які вивчають англійську, з волонтерами, прагне “сприяти соціальному й економічному розвитку України, створюючи критичну масу глобально пов’язаних, вільноангломовних громадян”.
Оксана приєдналася, щоб вдосконалити англійську; я — як пенсіонерка після роботи в комунікаціях у вищій освіті США, все ще закохана в мову й рада ділитися знанням.
На початку ми були дуже схвильовані. Я думала: “Чи вистачить їй англійської, щоб ми могли спілкуватися?” Схоже, те саме турбувало й її.
У WhatsApp перед першою розмовою вона вибачалася за можливі труднощі, а я поспішила її запевнити: у нас завжди є Google Translate, якщо щось піде не так. Але знаєте що?
Все пройшло легко. Вона чудова співрозмовниця, яка серйозно підготувалася ще до нашої першої зустрічі, адже вірила, що англійська допоможе їй у професійному житті бухгалтерки у фірмі з англомовними клієнтами.
Наші сесії — це не уроки від мене. Натомість ми маємо розкіш заглиблюватися в теми, які нас цікавлять: як ми бачимо штучний інтелект, куди б вирушили у подорож у часі, як визначаємо успіх, яку пораду дали б собі молодшим.Так ми швидко перейшли від тривожних незнайомок до подруг.
Серед безлічі щотижневих розмов варто замислитися над їхньою якістю. Багато з них уривчасті й поспішні, часто відбуваються тоді, коли ми дивимося на екрани комп’ютера чи телефону уважніше, ніж одне на одного.
Ось що я зрозуміла: наскільки очищує і прояснює можливість справжньої розмови, коли протягом години не робиш нічого іншого. Порушуєш великі й малі теми, починаєш бачити себе очима людини, яка ще кілька місяців тому була зовсім незнайома.
Під час підготовки до програми волонтерам радили, як поводитися з огляду на реальність війни, яку переживають українці. Про що варто і не варто говорити?
Перед нашою першою розмовою я замислилася, як би це було — щодня стикатися з реальністю Оксани. У мене немає чогось подібного, тож я згадала про теракт 11 вересня, про те, як поспіхом покидала роботу в Університеті Еморі того дня. Еморі розташований поряд із Центрами з контролю та профілактики захворювань, про які тоді ширилися чутки як про можливу ціль. І справді, того тижня вони стали такою.Я повернулася додому, не відриваючись від новин, телефонувала близьким, щоб нагадати їм про свою любов. Також пам’ятаю, як гуляла з собакою того ж дня й дивилася в небо, думаючи, чи не впаде ще якийсь захоплений літак. Я відчувала справжній страх.
Проте швидко стало зрозуміло: наша країна вже не під облогою. Це був невимовний акт терору, зосереджений у межах одного дня.Для Оксани війна — повсюдна й страшна, але керована. Вона не зациклюється на ній, тож я знаю лише деякі подробиці.
Її чоловіка мобілізували: у 47 років він змушений був покинути роботу й підтримати оборону. Був поранений, тепер служить у небоєвій частині. Оксана супроводжувала його, коли його вперше викликали, і поки вони обоє були відсутні, їхню квартиру бомбили. Хоч зараз у ній можна жити, фасад будинку й досі має шрами.
Питання постійно виникають у моїй голові. Великі: чи знає вона когось, хто загинув? Чи змінив цей досвід її докорінно? Менші: коли востаннє вона спускалася в укриття?
Здебільшого я їх не ставлю, і ось чому. Щосереди зранку вона зустрічає мене з усмішкою й запитанням: “Що у тебе нового?” Важко повірити, що я говорю з людиною із зони війни, жінкою, чоловік і квартира якої є живими нагадуваннями про небезпеку довкола.
Завжди Оксана підготовлена до нашої сесії, попри війну. Вона дотепна, надзвичайно розумна й прониклива — рівноправна учасниця будь-якої теми, яку ми обговорюємо цього тижня.
Я розумію, що вона не єдина, хто зухвало не дозволяє війні вкрасти радість чи заблокувати рух уперед. Сотні тисяч українців роблять те саме, але саме її я знаю. Про неї я хвилююся. Нею я захоплююся.
Коли я щосереди у відповідь ставлю те саме запитання — “Що у тебе нового?” — я чую: “Ми ходили в театр минулих вихідних” або “Ми з чоловіком поновили весільні обітниці.” Зовсім буденні речі, які в цих обставинах вимагають надзвичайної мужності.
І після цього вступу ми рушаємо далі. Це просто ще одна середа, коли я розмовляю зі своєю новою подругою, за пів світу від мене, у зоні війни.
